Медіація VS врегулювання спору за участю судді

На сторінках ЮГ вже розглядалися питання примирних процедур.

Зокрема щодо «вирішення спору за участі судді» висловлювався голова Київського апеляційного суду Ярослав Головачов у статті Врегулювання спорів за участю судді: «Що?» і «Як?», де наголосив, що призначення та юридична природа цього юридичного інституту станом на сьогодні не розкриті, а також показав що відрізняє врегулювання за участю судді від медіації.

Зокрема, в результаті медіації сторони доходять згоди, яка не має форми юридичного зобов’язання, а за участі судді врегулювання спору має цілком конкретні правові наслідки: укладення мирової угоди, відмову від позову, залишення його без розгляду чи його визнання (хоча всі ці варіанти розв’язання спору можливі і без суддівського врегулювання).

Медіатор може відмовитися від медіації, суддя – ні. Медіатор є посередником, суддя – ні. Медіатор може давати поради юридичного змісту, суддя – ні (хоча роз’яснення – може).

Вказані обрізані можливості судді, стислий строк врегулювання (30 днів) та відсутність його чіткої процедури (в ЦПК, ГПК і КАСУ по одній главі з 5-ти статей) роблять цей варіант розв’язання спору за участю судді непривабливим в першу чергу для судді.

Хтозна як його проводити – оте врегулювання

Оскільки процедуру врегулювання за участю судді не деталізовано, судді її оминають. І не лише через брак регламентації, а й тому, що позапроцесуальний характер врегулювання не зараховується до навантаження суддів, яке в нинішні часи і без того надмірне.

Зазвичай це виглядає так: суддя під час підготовчого засідання каже: «Закон вимагає, щоб я запропонував вам врегулювання за участю судді, але хтозна як його проводити. Отже, вважаймо, що пропонував» (може хтось чув подібну пропозицію, висловлену інакше, але зміст її саме такий).

Про якусь практику застосування норм про врегулювання спору за участю судді можна говорити лише в контексті цивільного процесу, бо від самого їх уведення в грудні 2017 року у господарському судочинстві рішень, де вони згадуються накопичилося всього 30, а в адміністративному – аж 10. Останній показник подиву не викликає, бо наші публічні органи миритися з громадянами не бажають за жодною процедурою, а приміром, програвши першу інстанцію, зазвичай упевнено крокують аж до програшу в касаційній, щедро сплачуючи судовий збір коштом платників податків – тих самих громадян.

Щодо цивільного судочинства, то в системі Lex знаходимо таку кількість судових рішень, де згадувалася, приміром ст. 203 ЦПК (Порядок проведення врегулювання спору за участю судді): за  2018 рік – 483, за 2019 рок – 302, за 2020 рік – 374, за 2021 рік – 525. Разом – 1684 рішення.

Це, очевидно не всі рішення, що торкнулися ст. 203 ЦПК –  система Lex не збирає суто процедурні ухвали, позбавлені юридичного мотивування, та у більшості зі згаданих понад півтори тисячі рішень судів усіх інстанцій вона таки згадується побіжно.

Усього ж рішень по суті маємо близько 100 від самої з’яви інституту врегулювання спору за участю судді.

Врегулювання не здобуває популярності

Під час засідання Міжрегіональної групи регіональних рад з питань реформи правосуддя (РРРП) «Медіація у цивільних спорах» 23 липня 2021 р. заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи – начальник правового управління (IV) Верховного Суду Михайло Шумило навів статистику, згідно з якою в той час як суди загальної юрисдикції за рік розглядають приблизно 1 млн справ, впродовж 2019 року було постановлено лише 50 ухвал про проведення врегулювання спору за участю судді, і лише у 12 випадках сторонами досягнуто примирення. У 2020 році кількість таких ухвал збільшилася до 77, а досягнуто примирення у 22 випадках. «Статистика свідчить про те, що цей інструмент потребує удосконалення» – зробив висновок М. Шумило.

Згідно із даними узагальнення судової практики по м. Києву та Київській області, наведеними у згаданій у статті Ярослава Головачов, в 2018-2019 рр. врегулювання спору суддею була успішно завершена по 21 справі з 56-и , тобто 37,5%  примирних процедур за участю судді досягли успіху.

Отже, як кількість спроб врегулювати, так і кількість успішних врегулювань говорять про те, що модель в наших судах не приживається.

І для цього не треба збирати судову статистику, узагальнювати її і формулювати багатозначні висновки. Досить на платформі Lex перейти до будь-якої зі статей глави 4 розділу ІІІ ЦПК, в один клік знайти всі пов’язані з нею судові рішення та відсортувати потрібні за ключовими словами, аби зрозуміти скількома з них затверджено мирові угоди.

Результат скаже сам за себе.

Хоча норми щодо врегулювання таки стають у пригоді для дещо іншого застосування – відводу і самовідводу суддів, затягування справи, заявлення вимог про скасування судових рішень, постановлених неповноважним складом суду через те, що суддя, який брав участь у врегулюванні, не заявив самовідводу. Приміром, 78 свіжих рішень щодо цього знаходимо серед документів, пов’язаних з ч. 2 с. 37 ЦПК, згідно з якою суддя, який брав участь у врегулюванні спору у справі за участю судді, не може брати участі в розгляді цієї справи по суті або перегляді будь-якого ухваленого в ній судового рішення.

Починати краще з медіації

Непопулярність процедури врегулювання стає зрозумілішою, якщо додати, що проводити її суддя має вже тоді, коли сторони вже сплатили судовий збір і аванси адвокатам за позови і відзиви, відповіді на відзиви, заперечення і не тільки саме за те, щоб довести своє, а не йти на поступки.

Отже, вирішуючи питання: що ефективніше – медіація чи врегулювання за участю судді – то обґрунтованої відповіді поки дати не можна. Обидва інститути лишаються ще доволі «сирими» на практиці. Статистики успішної медіації ще немає, але кількість відомих кейсів сигналізує про певне зростання.

А важливіше те, що примирення як спосіб припинення спору чи конфлікту не узвичаєне в наших суспільних поведінкових реаліях і бажання домовитися безконфліктно розцінюється опонентом не як крок на зустріч, а як слабкість.

Складно опановувати вироблені цивілізацією примирні процедури, що просочуються з Європейського Союзу, в системі правовідносин, яка виросла з Радянського Союзу. Тренінги для суддів і зміни до правових норм тут мало чим допоможуть.

Непримиренність чи радше «непримирюваність» не є унікальною на пострадянських теренах. В цивілізованому світі суди в тій чи іншій мірі також використовують не для вирішення спорів, а для того, аби дошкуляти опонентам. Але примирні процедури там працюють давно й ефективно. Нам цього доведеться ще почекати, бо які б не були звабливі норми права, що спонукають мирно вирішити спір, поступившись при цьому частинкою свого інтересу, до цього треба дозріти.

Кількість таких «дозрілих», з огляду на судову статистику, поки не набрала в суспільстві такої питомої ваги, аби примирення за участю судді чи медіація стали помітними і вживаними юридичними інструментами.

Але якщо маєте бажання миритися, чи принаймні вийти з конфлікту з найменшими втратами, в тому числі грошей і часу, – варто почати з медіації. З цим погодилися всі на нещодавньому VI міжнародному форумі «Медіація і право» 25 серпня 2021 р.

Леонід Лазебний